Про віру в Бога і довіру до Нього




Блаженної пам'яті старець Паїсій Святогорець
Слова. Том 2.
Духовне пробудження
Частина четверта - Залежність від неба

«Божественній допомозі не
можуть зашкодити ні люди, ні біси.
Ні для Бога, ні для святої людини
нема нічого важкого.
Перешкодою є
лише наше людське маловір'я.
Своїм маловір'ям ми перешкоджаємо
великим божественним силам
наблизитися до нас»



Потрібно любочесно увірувати в Бога

- Геронде, я засмучуюся через помисли невір'я, що нападають на мене.

— Те, що ти засмучуєшся й не приймаєш їх, значить, що ці помисли від лукавого. Іноді Бог допускає нам мати помисли сумніву або невір'я, щоб побачити наше налаштування й любочестя. Але наш Бог — це не байка, подібна до байок про Зевса, Аполона й подібних до них «богів». Наша «віра» — істинна й жива. У нас є «хмара святих», як пише апостол Павло1. Ці люди пізнали Христа, мали особистий досвід спілкування з Ним і заради Нього пожертвували собою. І в нашу епоху є люди, які присвятили себе Богові й переживають небесні відчуття. Вони тримають зв'язок з ангелами, святими, навіть із Христом і Матір'ю Божою. Я розповім тобі дещо й про себе, щоб тобі допомогти. Ось бачиш, я теж «здаю кров», розповідаю про деякі події для того, щоб допомогти іншим. Бачачи, як зібране людиною знання витісняє з неї віру, я, бажаючи її зміцнити, розповідаю деякі події з царини віри.

Коли я був дитиною, ми жили в Коніці. Читаючи багато описів житія святих, я давав читати їх й іншим дітям або ж збирав хлопців, і ми читали разом. Я захоплювався великим подвижництвом святих, постом, який вони тримали, і намагався їх наслідувати. Від посту моя шия стала тоненькою, як стеблинка від вишеньки. Хлопці дражнили мене: «У тебе голова впаде!» Що я тоді пережив!.. Ну, це добре. Крім того, мій старший брат, бачачи, що від постів я хворію, і побоюючись, що я не закінчу школу, забирав у мене брошурки з житіями, які я читав. Потім я ховав їх у лісі, у каплиці святої Варвари, потайки приходив туди й читав. Якось один наш сусід, на ім'я Костас, сказав моєму братові: «Я вправлю йому мізки, зроблю так, що він викине книжки, які читає, і пости з молитвами залишить теж». Що ж, розшукав він мене, а я мав тоді близько п'ятнадцяти років, і почав розповідати мені теорію Дарвіна. Він говорив, говорив, поки не заморочив мені голову. Як був із замороченою головою, я відразу направився в ліс, у каплицю святої Варвари. Увійшовши всередину, я став просити Христа: «Христе мій, якщо Ти є, явися мені!» Я довго повторював це й без зупинки робив поклони. Було літо. Піт тік з мене струмком, я весь змокрів, вкрай знесилився. Але я нічого не побачив і не почув. Що ж, виходить навіть Бог не допоміг мені хоч би якимось малим знаменням, хоч би стукотом яким, якою-небудь тінню — бо я, зрештою, був дитиною. Розглядаючи те, що відбувалося по-людському або за допомогою логіки, хто-небудь міг би вигукнути: «Боже мій, та шкода ж його, нещасного! З одинадцяти років він піднімався на скелі, він так подвизався, а зараз переживає кризу. Йому заморочили голову дурнуватими теоріями, вдома йому перешкоджав брат, він утік у ліс, щоб попросити в Тебе допомоги!..»

Але жодної відповіді: нічого, нічого, нічого!!! Знесилившись від багатьох поклонів, я присів. «Ну добре, подумав я тоді, — а що відповів мені Костас, коли я запитав його, якої думки про Христа дотримується він?»

— «Це була найдобріша, найсправедливіша Людина, — відповів він мені. — Своїм вченням про справедливість Він зачепив інтереси фарисеїв, і від заздрості вони розіпнули Його». І тоді я вирішив: «Коли Христос був такою доброю й справедливою Людиною, коли іншого подібного до Нього ніколи не було, коли злі люди від заздрості й злоби умертвили Його, то заради цієї Людини варто зробити більше, ніж зробив я. Заради Нього варто навіть померти». Тільки я так вирішив, як явився Христос. Він явився серед великого світла, капличка засяяла, і сказав мені: «Я є воскресіння й Життя. Хто вірує в Мене, навіть якщо помре, житиме». В одній руці Він тримав розкрите Євангеліє, у якому я прочитав ті ж самі слова. Зі мною відбулася така внутрішня зміна, що я без зупинки повторював: «Ану ж бо, Костасе, прийди-но сюди зараз, давай тепер поговоримо, є Бог чи Його нема!» Бачиш, Христос, для того щоб явитися мені, чекав мого власного любочесного рішення. Якщо ж Він хоче любочесного рішення від дитини, то наскільки більше Він хоче його від дорослого?

— Дехто, Геронде, бере під сумнів весь божественний промисел.

— Та як же можна прийняти всю цю історію з Христом за казку? А хіба те, що написали про Христа пророки, які жили за сімсот років до Нього й говорили про Нього з такими подробицями, не змушує цих людей задуматися? У Старому Завіті з точністю говориться навіть про те, на яку суму буде зраджений Христос, і про те, що євреї не покладуть ці гроші в скарбницю храму, оскільки вони будуть ціною крові, а куплять на них ділянку землі для поховання мандрівників . Здійснилося те, що пророкував Захарія й інші пророки. Все настільки ясно! Подробиці до таких дрібниць! У Святому Письмі говориться навіть про те, що зроблять із ризами Христовими . І все це було сказано за багато років до Його Різдва. То як же [після всього цього] я прийму помисел невір'я? А потім ми бачимо апостола Павла. Він був гонителем християн й у Дамаск направлявся з цією метою. На шляху його явився Господь і сказав: «Савле, Савле, за що ти мене переслідуєш?.» — «Хто Ти, Господи?» — запитав Савл. «Я Христос, Якого ти переслідуєш», - відповів йому Господь. Потім Христос сповіщає Ананію, і той охрещує колишнього гонителя! А скільки горя сьорбнув після цього апостол Павло, який великий подвиг здійснив він, проповідуючи серед різних народів! Потім були мученики. Одинадцять мільйонів мучеників! Що, у них в усіх було не все гаразд з головою? Як же можна забувати все це? Чи може не увірувати людина, яка хоча трохи прочитала Євангеліє? Якби в Євангелії були ще якісь подробиці, то це суттєво допомогло б увірувати всім людям. Але Бог навмисно не допустив цього, щоб люди просіялися, щоб стало зрозуміло, хто любить Його, хто жертвує заради Нього собою, не очікуючи чудес або чогось подібного. Я думаю, що які б богохульства не почула людина любочесна, вони не торкаються її, не впливають на неї.

Треба увірувати в Бога любочесно, а не вимагати для цього дива. Знаєш, як я засмучуюся, коли приходять дорослі люди й кажуть мені, що хочуть побачити якесь диво, щоб увірувати? Якби вони були дітьми, то мали б якесь виправдання через свій вік. Але говорити «для того, щоб увірувати, треба щось побачити», самому не зробивши заради Христа нічого, — це ж так несерйозно! Та хоча б і побачили вони диво, чи піде воно їм на користь? Вони пояснять це чаклунством або ще чимось подібним.

«Додай нам віри»

— Геронде, чому деякі святі, давні й нові, знали, коли прийде їх остання година або коли відбудеться якась подія?

— Їх відрізняли велике любочестя, велика простота, смиренність і віра. Вони не вмішували у своє життя логіку, яка розхитує віру. Велике діло — віра! Бачите, і апостол Петро вірою йшов по хвилях, але, як тільки втрутилася логіка, почав тонути. Чи розповідав я вам про отця Харалампія, який не так давно жив у Кутлумушському монастирі? Він був дуже простим, працьовитим і духовним ченцем. Коли він зістарівся, його прикував до ліжка тяжкий грип. Лікар велів братії монастиря не відходити від нього, тому що жити йому залишалося зовсім небагато. Отець Харалампій, почувши це, відповів з-під ковдри: «Що ти там таке верзеш? Та я, поки не прийде Великдень, і не скажу «Христос Воскрес», не помру». І правда, пройшло майже два місяці, настав Великдень, він сказав «Христос Воскрес», причастився й мирно почив. Цей простий любочесний старець став справжнім Божим дитям і разом з Богом призначив день власної смерті!

— Геронде, як підсилюється віра?

— Віра підсилюється молитвою. Людина, що не виплекала в собі віру замолоду, але налаштована до цього, може витворити її молитвою, просячи в Христа додати їй віри. Будемо просити Христа додати нам віри й примножити її. Чого попросили в Христа апостоли? «Додай нам віри». Якщо ти говориш «додай», це значить, що ти довіряєш себе Богові. Бо якщо людина не довірить себе Богові, то що Він добавить цій людині? Ми просимо в Бога додати нам віри не для того, щоб творити чудеса, а для того, щоб більше Його возлюбити.

Примноженню віри в Бога сприяє все: і квіти, і сарана, і зірки, і блискавки. Ми все це бачимо, але користі це нікому не приносить, тому що ми приймаємо «телеграми», помисли, принесені нам ворогом. Наприклад, якби не було солі, то море протухло б. Однак якщо людина без віри піддасть морську воду аналізу у своїй лабораторії, то вона не матиме від цього користі, тому що вона не очистила від солей своє власне серце. Якщо ж людина потрудиться з любочестям, з добрим помислом, то навіть найбільші нісенітниці вона побачить іншим поглядом, за допомогою божественної просвіти. І прославить Бога.

Все повинно підносити нас до Бога

Геронде, ви говорили нам про те, що все повинно підносити нас угору, до Бога. Як ми можемо цього досягти?

— Ви досягнете цього, дістаючи користь з усього, що зустрічається вам [на життєвому шляху]. Знаєте, яку духовну користь і духовний досвід здобуває людина, витягуючи з усього духовний смисл? Наприклад, працюючи з цементом, ти можеш знайти Бога, торкаючись до цегли, ти можеш доторкнутися до Бога. Ти береш одне, друге, третє й доторкаєшся до Бога! Так, доторкайтеся до Бога у всьому! Якщо людина не працює подібним чином, якщо вона не бачить Бога в усьому, то й у церкві, якщо її привести туди, вона залишиться далеко від Нього. Постав її співати на криласі, вона залишиться далеко від Бога. Дай їй читати духовну книгу, вона знову залишиться від Нього далеко. Яку духовну справу не доручи їй, вона не буде підносити її до Бога.

Кожна людина з усього, що б вона не бачила, що б не робила — чи шила, чи вишивала — повинна мати духовну користь. Квіти побачив? Побачив Бога! Побачив свиней? Так, брате мій, знову побачив Бога! Ти запитаєш: «Так що ж, виходить, я можу побачити Бога й через свиню?» Так, через свиню. Подивися, якою сотворив її Бог! Він дав їй рило копати землю й на дотик знаходити в ній цибулини рослин. У неї такий ніс, що йому не шкодять гострі осколки заліза, скла, колючки тощо. Не тільки, бачачи прекрасну й запашну квітку, треба говорити: «Наскільки ж премудро сотворив це Бог!» Побачивши свиню, теж треба бачити Бога! А ще краще задуматися над тим, що Бог міг сотворити мене свинею, а сотворив людиною! Це здається вам дивним? Що, хіба Бог не міг зробити нас свиньми? Мисливці ранять диких кабанів і часто не знаходять поранених. Потім приходять хижі звірі й з'їдають нещасного кабана живцем. Не маючи лікарської допомоги, кабан мучиться, незважаючи на те, що Творця свого він нічим не скривдив. Тоді як людина і ранила, і продовжує ранити свого Творця, і часто поводиться невдячно. Тому і я кажу, щоб ви мали правильне духовне діяння. Наскільки ж добре все влаштував Бог! І подивіться на тварин: яку силу дає Він їм! Лікарі говорять, що для того, щоб мати міцні м'язи, треба їсти м'ясо. А подивися на биків: їдять, бідолахи, траву, а які ж у них здоровенні м'язи! Хіба ти не бачиш у цьому Бога? Тобто Бог дає їм силу через саму лише траву, яку вони їдять. Наскільки ж більше подає Він людині! Чи зрозуміло вам це?

Якщо людина подібним чином працює над собою, то вона досягає такого стану, що дістає користь не тільки від святих, але й від грішників. Святий зміцнює нас своїм святим прикладом. Грішник стримує, приборкує й пригальмовує нас прикладом свого падіння, і [ми уникаємо гріха], але не для того, щоб не впасти в очах інших, а для того, щоб не засмучувати Бога.

Сила віри

— Геронде, що таке печать Агнця?

— Агнець - це Хто?

— Христос.

— Ну а що за печать у Христа? При Хрещенні священик хрестоподібно помазує чоло християнина святим миром, говорячи: «Печать дару Духа Святого». Згодом щоразу, коли християнин осіняє себе хрестом, він поклоняється спасительній Страсті Господній і звертається до хресної сили, бо вона є силою хресної смерті нашого Христа. Говорячи: «Хресте Христовий, спаси нас силою твоєю», ми прикликаємо силу хресної жертви Господа. Тому хрест має велику силу. Наприклад, почалася гроза. Миготять блискавки, і у великий залізний хрест на дзвіниці теж може вдарити блискавка. Однак, якщо християнин, що стоїть під цим залізним хрестом має на собі ось такий маленький хрестик і говорить. «Хресте Христовий, спаси мене силою твоєю», то блискавка йому не зашкодить. У першому випадку діють природні закони: блискавка попадає в хрест і збиває його на землю. У другому випадку такий ось малюсінький хрестик оберігає віруючу людину, яка прикликала на допомогу силу Хреста.

— Геронде, чому, незважаючи на те, що я прошу про щось із вірою, Бог не дає мені цього?

— Ти віруєш і просиш, але якщо в тебе нема смиренності або ж є схильність до гордості, то Бог не дає того, що просять. Можна мати віру не тільки як «гірчичне зерно», але й як кілограм гірчиці, але якщо нема відповідного вірі смирення, то Бог не буде діяти, тому що це не піде людині на користь. Якщо є гордість, то віра не діє.

Якщо людина йде по життю з вірою, без сумніву й просить допомоги Божої, то з нею помалу починають відбуватися [чудесні] події: спочатку маленькі, потім більші, і вона стає більш віруючою. Переживаючи на собі божественні таємниці, людина стає богословом, тому що вона не торкається їх розумом, а переживає в дійсності. її віра постійно множиться, оскільки вона рухається в іншому просторі, в ділянці божественних подій. Однак для того, щоб на власному досвіді пережити таємниці Божі, кожен мусить позбутися звичок тлінної людини й якимсь чином повернутися в стан — до гріхопадіння. Треба мати незлобивість і простоту для того, щоб твоя віра була непорушною. Треба, безумовно, вірувати в те, що нема нічого такого, чого не міг би зробити Бог. І знаєш, як ти будеш тоді страждати, чуючи, що хтось не вірує або сумнівається в чомусь, що має відношення до допомоги Божої?

— Геронде, якщо людина вірує, то чи може вона молитвою змінити плин якихось подій?

— Якщо мати велику віру, то можна змінити багато чого. Навіть якщо збудувати будинок посередині русла гірської ріки й зверху на нього понесеться бурхливий потік, то цей потік поверне назад, якщо в людини є велика віра й вона гаряче попросить про це Бога. Однак вона повинна мати таку віру, що, почувши про якесь чудо (що, приміром, море пересохло, його переорюють тракторами, а рибу вивозять вантажівками), вона повірила б цьому. Дивитися, чи це так, вона навіть і не піде. Навіть живучи в сотні метрів від моря й не бачачи з дому, що відбувається, вона не піде перевіряти, чи правда це, тому що вона не сумнівається. Вона знає, що для Бога можливо все, що божественна сила не обмежується нічим, і тому ніщо понад це її не цікавить. Така в неї віра. Тільки істинно віруюча людина воістину живе і є дійсно людиною Божою.

Матір'ю довіри до Бога є віра

— Геронде, я не відчуваю себе в безпеці, тривожуся.

— Зроби безпечною себе в Бозі, дитинко. Чи ти тільки автомобільний ремінь безпеки знаєш? Безпека Божа тобі невідома? Перехрестися й перед тим, як що-небудь робити, скажи: «Христе мій, Владичице моя Пресвята Богородице, допоможіть мені». Хіба існує безпека більша, ніж довіра Богові? Довіривши себе Богові, людина постійно дозаправляється від Нього бензином марки «супер», і її духовна машина ніколи не зупиняється: мчить і мчить. Будь, наскільки можливо, уважна, молися, віддавайся на Боже, і в будь-яких труднощах Він допоможе тобі. Щоб позбутися тривоги й хвилювання, спрости своє життя безумовною довірою до Бога.

— Геронде, я завжди зі страхом і ваганням починаю робити те, що мені кажуть, і від страху можу зробити це не так, як треба.

— Осіняй себе хрестом, добре моє дитя, і роби те, що тобі кажуть. Якщо ти скажеш: «Молитвами святих отців наших...», — то невже жоден зі стількох святих тобі не допоможе? Ніколи не втрачай довіри до Бога. Не затискай себе куцою людською логікою: так ти й сама мучишся, і божественній допомозі заважаєш. Якщо після своїх розсудливих людських дій ти будеш довіряти Богові й себе саму, і все, що ти робиш, то це дуже допоможе не тільки тобі, але й іншим. Велика справа — довіра Богові. Одного разу у мене брали кров чотири жінки-лікарі. Прийшла перша — вимучила мене, але вену знайти не змогла. Друга — те ж саме. Приходить третя — фахівець у цій галузі — безрезультатно. У цей час мимо проходила четверта: побачивши, як вони мене мучать, вирішила спробувати й вона. Осінивши себе спочатку хрестом, вона відразу знайшла вену, тому що попросила допомоги Божої. Інші ж якимось чином покладалися лише на самих себе.

Велика справа — віддавати себе в руки Божі. Люди ставлять перед собою мету й намагаються її досягти, не прислухаючись до того, у чому воля Божа, і не прагнучи погодити свої дії з нею. Треба довірити Богові керівництво ходом справ, а самому з любочестям виконувати свій обов'язок. Людина буде мучитися, якщо вона не довіриться Богові настільки, що зовсім віддасть себе в Його руки. Переважно спочатку люди вдаються до розради людської, а до Бога вдаються тільки після того, як розчаруються в людях. Однак якщо ми не хочемо мучитися, то будемо просити розради божественної, тому що вона і є єдиною істинною розрадою. Віри в Бога недостатньо[1]: необхідна і довіра до Нього. Довіра до Бога притягує Його допомогу. Християнин вірує й довіряє себе Богові до смерті. І тоді він ясно бачить Божу руку, що рятує його.

Апостол Павло говорить, що віра — це значить вірувати в невидиме, а не тільки у видиме. Покладаючи своє майбутнє на Бога, ми зобов'язуємо Його нам допомогти. Матір'ю безумовної довіри до Бога є віра. Маючи таку віру й таємно молячись, людина пожинає плоди надії. Довіра до Бога — це постійна молитва, і в потрібний час вона приводить до божественних результатів. І тоді природно, що людина живе життям ангельським й виливається в славослів'ї: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф»2. Тому що, маючи довіру до Бога, людина може зробити своє життя райським. Вона славить Його за все й, як від доброго батька, приймає Його керівництво. У протилежному випадку людина перетворює своє життя на пекельну муку. Велика справа — ще в цьому житті почасти відчувати райську радість.

— Геронде, а у відношенні тілесного або душевного здоров'я до якого ступеня потрібно віддаватися в руки Божі?

— Спочатку треба довіритися Богові, а після Бога - здатній допомогти нам людині.

Віра й любов

— Геронде, а який зв'язок між вірою й любов'ю?

Спочатку є віра, а потім приходить любов. Для того, щоб любити, потрібно вірити. Людина не може полюбити те, у що вона не вірить. Тому для того, щоб полюбити Бога, треба увірувати в Нього. Відповідно до наявної віри будуть надія, любов і жертва заради Бога й ближнього. Гаряча віра в Бога народжує гарячу любов до Нього й до Його образу — нашої співлюдини. І навіть нещасні тварини насичуються від вияву нашої любові, любові, яка не вміщається в серце й ллється через край. Сильно віруючи, ми й любити будемо сильно. Якщо наша віра тепло-холодна, то тепло-холодною буде й наша любов. Якщо ж наша віра гаряча, то й любов наша теж буде гарячою.

У нашій вірі мусить бути присутнім любочестя. Любочесний подвиг починається із цього. Чим більше людина любочесно подвизається., тим більше множиться її віра й любов. У любочесному подвигу людині вельми сприяють міркування про благодіяння Божі. Віруючи в Бога, людина не думає про те, є рай чи його нема. Вона подвизаєтся тому, що вірує в Бога й любить Його. Людина без любочестя почне думати: «А навіщо подвизатися? Ще питання, чи існує рай і чи буде Страшний Суд?..» Якщо людина невдячна, то, що їй не роби, невдячною вона і залишиться. Людина любочесна славословить Бога навіть у спокусах і потихеньку доходить до того, що постійно дякує Богові, так що в її душу приходить божественна зміна, і вона постійно радується й веселиться. А в когось і спокус може не бути — самі благословення, а він ніколи не задоволений.

Після любові до Бога приходить жертва. А коли є безкорислива жертва, тоді з людиною починають відбуватися божественні події, чудеса. Іти на жертву треба не заради чогось іншого, але тільки заради Бога, що створив цей Всесвіт і подає нам стільки благословення. Ось ідолопоклонники: вони обожнювали природу, поклонялися сонцю, рікам і доходили до того, що заради своєї віри жертвували собою. І якщо вони приносили себе в жертву заради тварини, то наскільки більше нам потрібно жертвувати собою заради Творця!

Люди не вірують, тому і не жертвують собою. Вся байдужість починається з цього. Хтось богохульствує, інший вірує наполовину й мучиться. Для того щоб по-справжньому радіти, треба вірувати й любити.

«Без Мене не можете чинити нічого»

Якщо людина хоче жити, не терзаючись, то вона повинна увірувати в те, що сказав Христос: «Без мене не можете чинити нічого». Тобто потрібно в позитивному значенні цього слова зневіритися в самому собі й увірувати в силу Божу. Зневірившись, у гарному значенні слова, у собі самій, людина знаходить Бога. «Все сподівання моє на Тебе покладаю»2. Навіть найбільш духовні люди не можуть бути впевнені за своє життя, тому вони ніколи не виходять з-за меж своєї впевненості в Бога. Вони покладають свою надію на Бога й зневірюються лише у своєму «я», тому що «я» приносить людині все духовне нещастя.

Впевненість у самому собі — це наш найбільший і лютий ворог, тому що, коли ми цього не чекаємо, вона нещадно вщент розбиває те, що ми будували, і залишає нас, нещасних, під відкритим небом. Будучи самовпевненою, людина зв'язується й не може нічого зробити або ж бореться наодинці. Після цього природно, що вона перемагається ворогом або ж зазнає невдачі й впокорює своє «я». Часто добрий Бог дуже мудро дає нам побачити й Своє Божественне втручання, і ту невдачу, що її ми зазнали через упевненість в собі. Спостерігаючи й досліджуючи кожну подію, яка стається з нами в житті, ми здобуваємо досвід, буваємо уважними й у такий спосіб процвітаємо.

Христос спочатку шукав віри в силу Божу й після цього здійснював чудо. «Якщо ти віруєш у силу Божу, — говорив Він, — то будеш зцілений»3. Не так, як помилково стверджують сьогодні деякі люди: «Людина має силу, і, вірячи в неї, вона може зробити все. Хіба в Євангелії не написано те ж саме: "Віруй"? Отже, наші слова згідні з Євангелієм». Так, Христос запитував: « Чи віруєш ти?» — але, запитуючи це, Він мав на увазі наступне: «Чи віруєш ти в Бога? Чи віриш, що Бог може зробити це?» Він хотів, щоб людина підтвердила те, що вона вірує в Бога, і тоді допомагав їй. Ніде в Євангелії не написано, що треба вірити у свій егоїзм. Воно призиває вірувати в Бога, у те, що Бог може допомогти мені, може мене зцілити. Але ці люди спотворюють зміст євангельських слів і говорять: «У людини є сила, і вона повинна вірити в себе». Але якщо хтось вірить у себе, то в цьому є або егоїзм, або біснування.

Ці люди, Геронде, якщо відбувається чудо, говорять, що людина вірила в те, що воно відбудеться, і тому так і сталося.

— За такою егоїстичною постановкою питання криється дія диявола. Вони плутають сказане Христом «Чи віруєш?» зі своїм власним «Вірую». Звідси починається й все це біснування, що відбувається у світі. А потім тобі говорять: «Не треба поважати ні великого, ні малого, для того щоб стати особистістю». Тому й чуєш такі заклики: «Дави їх, трощи їх, щоб домогтися мети!» Вважається, що повага вже віджила свій вік, і диявол тріумфує. А тим часом навіть якщо дитина посміє трохи безсоромно поговорити з батьками або старшими, то її залишає Благодать Божа, і вона підпадає під бісівський вплив! А що тоді казати, якщо людина робить хамство своїм типіконом!

— А якщо, Геронде, якась людина, стверджуючи, що вона вірує в Бога, не вірить у те, що Бог нас оберігає?

— Тоді вона робить богом самого себе. Як же вона вірує в Бога?

— Щоранку осіняє себе хрестом і т.п.

— Вона говорить так: «Я вірую в Бога, але Бог дав нам розум для того, щоб ми могли робити те, що нам хочеться». Або так: «Я бог. Хіба в Писанні не сказано: «Ви всі боги і Всевишнього всі сини»1?» Але для того, щоб бути богом по благодаті, треба мати благодать Бога, а про це така людина не думає. Вона сама своїм розумом робить себе богом. Мати Благодать Божу й стати богом по благодаті — це одне, а самому робити себе богом — зовсім інше. Плутанина в цьому: людина робить себе богом, а, зрештою, доходить до того, що перетворюється в безбожника.

Прийде час, коли увірують всі

— Геронде, як стається, що люди віруючі доходять до безбожництва?

— Можливі два варіанти. У першому випадку людина могла бути дуже віруючою, Божественна сила багаторазово діяла в її житті, і вона переживала багато очевидних чудесних подій, але згодом дійшла до того, що заблудилася у вірі. Таке трапляється, якщо, наприклад, людина, не задумуючись вдаряється в егоїстичне подвижництво, тобто ставиться до духовного життя сухо й говорить: «Як подвизався такий-то святий? І я буду так само». І вона починає свій безрозсудний подвиг. Але потихеньку — вона і не відчуває цього — в неї починає формуватися помилкове відчуття того, що якщо вона і не досягла рівня такого-то святого, то, у всякому разі, повинна вже перебувати десь неподалік від нього. І вона продовжує старатися у подвигу. Але якщо до цього помислу Благодать допомагала їй, то відтепер вона починає її залишати. Бо що спільного має Благодать Божа з гордістю? Тому людина вже не може подвизатися, як раніше, і починає себе силувати. Однак це насилування породжує в ній тривогу. Находить і туман гордості, приводячи її в запаморочення. І, незважаючи на те, що вона стільки зробила, незважаючи на дії Божественної Благодаті й чудесні події, у неї потрохи починають з'являтися помисли невір'я, і вона сумнівається в бутті Бога.

Другий варіант — це коли хтось неграмотний задумає зайнятися догматикою. Ех, та у нього не в порядку з головою! Я кажу не про те, щоб коротко ознайомитися з якимось догматом. Але якщо навіть й освічений хоче зайнятися чимось із царини догматики з гордістю, то і його через гордість залишить Благодать Божа, і в нього почнуться сумніви. Звичайно, я кажу не про тих, у кого є благоговіння. Людина благоговійна може й не бути освіченою, однак з міркуванням, небагато, наскільки це доступно її розумінню, ознайомившись із якимось догматом, вона може його зрозуміти. Але якщо в царину догматики входить людина, яка не вірує в духовне життя, то вона, якщо навіть і мала раніше трохи віри, потім не буде мати її зовсім.

— Геронде, невір'я надзвичайно поширилося в нашу епоху.

— Так, але часто видно, що навіть у тих, хто каже, що не вірує в Бога, є присутньою прихована невелика віра. Якось один хлопчик сказав мені: «Я не вірю в те, що є Бог». — «Підійди-но ближче, — сказав я йому у відповідь. — Чуєш, як співає соловей? Від кого отримав він цей дар?» Нещасний юнак відразу ж розчулився. Жорстокість невір'я зникла, і його обличчя змінилося. Іншим разом до мене в келію прийшли два відвідувачі, їм було приблизно років по сорок п'ять, і життя, яке вони провадили, було дуже мирським. Як ми, ченці, говоримо, що «якщо це життя суєтне, то ми від мовляємося від усього», так і ці двоє, ще будучи молодими, вирішили просто протилежне: що «іншого життя нема». А тому вони залишили навчання й поринули в життя мирське.

Вони дійшли до того, що перетворилися на руїни і душевно, і тілесно. Батько одного з них помер з горя. Другий пустив на вітер маєток матері і довів її до хвороби серця. Після того, як ми з ними поговорили, вони глянули на речі інакше й журилися: «Ми стали ні на що не придатними». Одному з них я дав ікону для його матері. Я хотів дати ікону й іншому, але він її не брав. «Дай мені, — казав він, — одну з тих дощечок, які ти пиляєш. У Бога я не вірю, але вірю у святих». Тоді я відповів йому: «Навіть якщо людина буде дзеркалом чи кришкою від консервної банки, якщо на неї не впадуть сонячні промені, то вона не блищатиме. Святі просяяли від променів благодаті Божої, подібно до того як світила відбивають сонячне світло».

Нещасну молодь одурманюють різними теоріями. Приймаючи відвідувачів у себе в келії, я помітив, що переважно пара марксистів років по п'ятдесят приєднується до груп молодих людей й одурманює їх. Марксисти не вірують, і якщо ти хочеш довести їм буття Бога, то вони починають судити Його й сипати питаннями: «Чому це так, а це сяк?» Пророк Ісая говорить, що ті, хто не хоче спастися, не розуміють . Одного разу я сказав їм: «Бачите світила? Вони ж не прикручені до верху гайками, хтось утримує їх на небесній тверді. Те, що пророчили про Христа пророки, здійснилося. Ми маємо стількох святих, які були колись страшними невірами, катами, ідолопоклонниками, але потім увірували в Христа і засвідчили свою віру мучеництвом. Деяким з них для того, щоб вони не говорили про Христа, відрізали язики, але з відрізаним язиком вони говорили ще краще! Щодня Церква відмічає пам'ять стількох святих! їхня присутність жива. І навіть, якщо не знаходимо їх ми, вони знаходять нас самі. Багато подвижників у пустелі, не маючи церковного календаря й не знаючи, пам'ять якого святого відмічається Церквою, говорять у молитві: «Святі цього дня, моліть Бога за нас». І святі являються їм і відкривають свої імена, до того ж й імена в цих святих важкі.[2] Потім подвижники дивляться в церковний календар і переконуються, що в той день святкувалися ті святі, які їм явилися. Як ви це поясните?» Після цього вони мене запитали: «Чому ж святі йдуть до ченців, а не допомагають народові, що зазнає злиднів?» — «Хлопці, - запитав я їх у відповідь, — ви сюди що, літаком прилетіли?» — «Ні, — говорять, — машиною приїхали». - «Добре, а ви по дорозі сюди, поки їхали, скільки бачили каплиць? Вони ж не виросли самі собою, як гриби після дощу. Святі допомогли людям, і від благоговіння вони спорудили ці каплички, запалюють у них лампадки.[3] Духовні люди підносяться вгору настільки, наскільки відкидають матеріальне. Матеріалісти теж не залишаються без прибутку, хоч якогось: зроблять, приміром, стільки-то кухлів, одержать скільки-то грошей, якщо зроблять більше, то дістануть більше. Ви ж займаєтеся самою лише пропагандою й зупиняєтеся на цьому: ніякого зиску вам чекати нізвідки. Ви найнещасніші за всіх, тому що коли доможетеся того, чого хочете, то весь ваш ідеал пропаде в муках марксистського рабства». Наприкінці вони сказали мені: «Ти дуже гарна людина, мудра, справедлива...»

В будь-якому випадку, хочуть цього люди чи ні, прийде час, коли всі вони увірують, тому що зайдуть у глухий кут. І тоді втрутиться Христос.

[1] В цьому випадку під вірою мається на увазі просте прийняття буття Бога, яке є недостатнім для життя во Христі

[2] 3 червня 1979 року Старець Паїсій молився по чотках, говорячи:" Святі дня, моліть Бога за нас". Він не пам'ятав, пам'ять якого святого здійснювалася в той день, і не міг знайти окуляри, щоб подивитися в календар (всього кількома днями швидше Старець переїхав до келії "Панагуда" і ще не розпакував свої речі). Тоді його відвідав святий Мученик Лукіліан, пам'ять якого святкується З червня, і тричі повторив йому своє нелегке ім'я.

[3] Серед благочестивих християн Греції поширена традиція будівництва вздовж доріг невеличких капличок, переважно на вдячність Богові, Пресвятій Богородиці чи святим, або ж на пам'ять про близьких, які загинули в автомобільних катастрофах. - Прим, перекл.



Обновлен 03 мар 2013. Создан 22 янв 2013



Київська православна богословська академія cerkva-snt.at.ua свящ. Богдан Сливка Церква.info: Офіційний веб-сайт УПЦ Київського Патріархату bogoslov.cv.ua